Любомир Яким (6 вересня 1936 — 25 вересня 2014): «Я вже звик, що є автором єдиного шлягера, який написав 1969 року, як і звик до того, що ”Смереку” й досі приписують народові»
Українська багатовікова історія писана ”плугом, шаблею, мечем, піснями”. Так, і піснями. Минає час. Минаємось ми. Народжуються і вмирають люди, гине у вогні часу матеріальна культура. Але вічними і незнищенними залишаються духовні цінності, серед яких — пісня. Як правило, з ними відбуваються видозміни через колективну творчість у географічному розвої. В кожному селі одна й та ж пісня співається по–своєму. Щось подібне сталося з шлягером Франкового земляка Любомира Якима ”Ой, смереко, розкажи мені, смереко…”, написаним на його вірш та музику. На галицьких весіллях, де вона серед найбільш виконуваних і затребуваних, далеко за кордоном чи в різних селах її співають по–різному. І хоч Любомир Антонович ще на початку 1970–х ”запатентував” пісню як авторську, її й досі оголошують як народну. Навіть Микола Гнатюк, який по-новому виконав твір, давши йому сучасні естрадні крила та сучасний ритм, переробив із карпатського на подільський, ближчий та рідніший йому варіант. Проте Любомир Яким не ображався, його ”Смерека”, створена далекого 1969 року в карпатському селищі Підбужі на Львівщині, залишається дорогою та рідною кожному українцеві. Вона занесена до святинь нашого народу, його духовних скарбів. Є гордістю і красою, геніальною поетичною біографією українства.
Я часто телефонував Любомирові Антоновичу, приїжджав у його рідний Підбуж. Пропоную з перших вуст історію народження «Смереки» (так нарекли його дітище в народі), яку мені пощастило записати 2012 року.
—У Підбужі, в місцевому Будинку культури, де я працював спочатку художнім керівником, а потім — директором, від 1969 року існував ансамбль ”Троїсті музики”. Солістом був водій нашого робкопу Степан Тимчишак. Освіти музичної він не мав, але від природи дістався йому гарний голос і добрий слух. В ансамблі було п’ятеро музикантів, а він, шостий, співав. Ми мали величезний успіх від гастрольної діяльності, Де і на яких тільки обласних чи республіканських сценах не виступали. Усюди радо запрошували. Степан же завжди наполягав, щоб ми мали свою ”родзинку”, тобто пісню–візитку, за якою нас би всі пізнавали. Тобто ту, яка мала би народитися в нашому колективі. Він занудливо стояв на своєму. А я нічим не міг довший час допомогти йому.
— Одного разу в нашій школі, де я керував духовим оркестром, нелегально зібралися вчителі, щоб традиційно ”замочити” інститутський диплом одного з наших друзів. Вийшов надвір, почув голос Степана, який ходив за мною вдень і вночі, і почала народжуватися пісня… А може, сприяла цьому й весна, що вже буяла навкруги, захопила мене в свої чари, полонила душу і серце.
— Я собі уявив картину з нашого повсякденного життя. Щоб не забути і не збитися на другорядне, побіг швиденько до Будинку культури і на баяні відтворив мелодію. Записав ноти. Вірш народився не відразу. Спочатку — перший куплет і приспів. А вже наступного дня дописав решту. Пісня мала танцювальний ритм у стилі модного тоді танго. Я показав пісню своєму ”мучителеві”. Вона Степанові припала до душі. І не тільки йому! Ми почали її виконувати на концертах, і ”Смерека” пішла в люди. Її почали співати на весіллях і скрізь. Кожне село співало по–своєму і людям видавалося, що пісня народна. Чув її й досі чую як з переставленими куплетами, так і з окремими зміненими рядками.
Хочу сказати, що десь невдовзі до Дрогобича з Києва приїхав представник Державного агентства з авторських прав. І, на щастя, зацікавився моєю ”Смерекою”, адже й сам думав, що пісня народна. Його направили до мене в Підбуж, де ми оформили всі документальні формальності. За радянських часів система виплат авторських винагород працювала чітко. Моя ”Смерека” звучала в ресторанах та на концертних майданчиках, тож мені з того завжди щось припадало. Було це на початку 1970–х років.
Потім ми показали ”Смереку” на столичній сцені. Наш ансамбль взяв участь в конкурсі ”Молоді голоси” 1971 року, де Степан став лауреатом. У Київ ми потрапили без відбіркового обласного конкурсу. Нам вірили та довіряли. Ось тоді ”Смерека” полонила й киян.
У 1973 році ”Троїсті музики” були вже учасниками Республіканського конкурсу ”Молоді голоси” і Всесоюзного телеконкурсу ”Алло, ми шукаємо таланти!”. Тоді Всесоюзна фірма грамзапису ”Мелодія” випустила платівку з піснями нашого ансамблю.
— І все ж друге дихання пісні дав Гнатюк, дай, Боже, йому здоров’я. Cаме Микола взяв і підніс її на належний рівень. Початок пісні в його і в моєму варіантах, як і приспів, одинакові:
На краю села хатина,
Загляда в вікно смерека,
А в хатині є дівчина,
Та до неї так далеко.
Ой, смереко,
Розкажи мені, смереко,
Чом ростеш ти так далеко,
Чарівна моя смереко?..
Правда, Гнатюк решту тексту співає по–своєму, зі своїми, іншими від моїх, словами. У нього, до прикладу, так:
Вже весна Карпати вкрила,
Журавлі вже прилетіли,
Лиш свою дівчину любу
Ми з тобою не зустріли.
А у мене було:
Вже Карпати вкрила осінь,
Журавлі вже відлетіли,
А весну, кохана, й досі
Ми з тобою не зустріли.
Я мав на увазі те, що роки йдуть, хлопець любить дівчину, але ніяк з нею не може одружитися.
Другий куплет у мене звучав так:
Вийди, любко, до потічка —
Бачити тебе я мушу.
Кароока чарівничка,
Ти запала мені в душу.
Я писав про нашу карпатську місцевість, про потічки, про дівчину–любку… А Гнатюк у тому місці заспівав по–іншому:
Вийди, мила, до озерця—
Бачити тебе я мушу,
Ти запала мені в серце,
Полонила мою душу!
Зовсім втратився весь карпатський колорит! А у нього, на Хмельниччині, потічків немає, тому пристосував ”озерце”. Але я не ображаюся.
Та у мене був ще останній куплет, який Микола не співає:
На краю села хатина,
Усміхається смерека.
Хоч і довга та стежина,
А дівчина недалеко.
Якщо гуцул чи бойко любив дівчину–любку, то й на друге село чи далеко через гори йшов пішки…
А недавно почув ”Смереку”, яку на турецький лад заспівав турок своєю мовою. А останній куплет — українською. Звати його Хафіз Сідік.
Я вже звик, що є автором єдиного шлягера, як і звик до того, що ”Смереку” й досі приписують народові.
— Микола був у мене вдома в Підбужі. Сором’язливий, тихий, cкромний, побожний. Зате як співає! І ”Смереку” також!!!
Життя біжить. Тепер для мене щоразу швидше. Маю два пісенники написаних мною творів, але чогось кращого за ”Смереку” не народив ще. Слава Богові й за це! Кажу і буду так говорити завжди.
Рідкісну знимку, на якій Любомир Яким з Миколою Гнатюком в дуеті співають «Смереку», мені пощастило зробити для історії в Нагуєвичах у серпні 2010 року.
Михайло Маслій
