Великий актор. Справжнє ім’я Народного артиста – Костянтин Волощук.
Він народився 3 червня 1928 року в селі Печеськи на Хмельниччині, у родині священника.
І саме там почалась історія, яка згодом стала символом не лише мистецтва — а й того, як імперія змушувала зрікатися себе.
Його батько — отець Петро Волощук. Священник. Українець. Людина віри.
У 1930-х був репресований радянською владою. Можливо, за близьке знайомство з ад’ютантом Симона Петлюри Олександром Даценком. Імовірно, страченuй.
А в документах залишилось сухе формулювання: «зник безвісти».
Два брати Костянтина загинулu. Молодшого Георгія заморили голодом 1933-го року, а старший Ігор поклав життя під час Другої Світової війнu в лавах УПА.
Після цього родина Волощуків автоматично стала “неблагонадійною”.
Будь-яка спроба отримати освіту, вступити до театру — була приречена на провал.
І щоб вижити — довелось змінити прізвище. Юний Костянтин взяв прізвище матері — Степанко.
Але й його довелося “пристосувати”: перетворити на Степанков, у “прийнятну” російську форму.
Такою була ціна за право бути почутим і визнаним.
Це не поодинокий випадок. Це — система.
Тисячі українців у ХХ столітті змінювали прізвища, записувались «русскими», перекручували рідні імена,
аби:
вступити до університету,
знайти роботу,
побудувати кар’єру,
просто вижити.
Це був не вибір, а примус. І це називається зросійщенням — цілеспрямованим викоріненням усього українського.
Але суть залишилась
Попри змінене прізвище, Костянтин Волощук не став “чужим”:
він говорив українською,
викладав у Київському інституті театрального мистецтва,
грав в українських виставах,
і ніколи не забував, хто він.
Ми не маємо його судити.
Але і мовчати не треба. Бо якщо ми мовчимо про те, як нас змушували зректися себе, ми ризикуємо знову віддати своє.
Пам’ять — це теж спротив. І правда — теж форма повернення.
Костянтин Волощук-Степанко-Степанков. Це все одна й особистість. Українець із Хмельниччини. Син репресованого. Брат воїна УПА. Коханий чоловік Ади Роговцевої. Людина великого таланту і гідності.
