“Коли донька довго не дзвонить мені, не приїжджає у гості, це для мене справжня катастрофа! Я відчуваю себе непотрібною, наче “відпрацьований матеріал. Я не хочу ображати донечку, щоб не відштовхнути її ще більше. Але ж як швидко вона забула, скільки ми з батьком зробили для неї! Виховали її самостійною, сильною, освіченою… Невже це все було зроблено для того, щоб вона стала байдужою до тих, хто дав їй життя?

Правда, інколи доця переводить мені трохи грошей на картку, щоб я купила щось потрібне — цукор, борошно, крупу…  Телефонує дуже рідко. В такі миті я щаслива. Адже почути по телефону: “Як ти, мамо?” – це мої найкращі ліки.

Розумію, вона зайнята, в неї сім’я, робота, справи… Життя зараз важке, складне. Але й в нас воно не було легким. У свій час ми справились з усіма негараздами, віддали дитині свої сили і любов. Вірили, що на старості будемо мати від неї підтримку і допомогу.

А тепер нашого тата немає, а я на пенсії. Самотньо зранку до вечора пораюсьу хаті, на обійсті, спілкуюсь зрідка тільки із сусідами.      Донечко, невже п’ять хвилин твого часу, витрачені на короткий дзвінок до мами, не варті того, щоб моє серце було спокійним? Прошу, дзвони частіше!”

Віра Мазур,
Могилів-Подільський район