Мій молодший син Роман міг не воювати до 5 липня 2022 року (місяць не дожив до мобілізаційного віку). Старший міг жити і працювати в Канаді, молодший вчитися в Польщі з подальшими перспективами хоч в Австралії.
Обидвоє пречудово були знайомі з тим панівним прошарком суспільства, який я нетолерантно називаю постгеноцидною бидломасою шлункоголових – типом “вульгаріс” – різномастими пристосуванцями, голос яким нині дали демократія і соціальні мережі (отак просто, на куций мозок невігласів з “самим луччим савєцьким абразаванієм” звалилося щастя убогого самоствердження).
Ми часто говорили про це, і діти цілком щиро, кожен у свій спосіб, власними формулюваннями давали зрозуміти: їм “Україна вища понад усе”. Тобто вони обидвоє розуміли, що жертвувати доведеться за все і всіх, що складає Україну – за шлункоголових також. Завдяки синам це зрозуміла і я.

Нема сенсу витрачати сили на паразитів – вони в кожному разі підтягнуться на світло і харч, засруть все, що можна і полізуть далі – жрати-срати-ржати.

Але пасіонаріям таки вдалося, століттями кривавих жертв, власних життів, розбудувати і пробудити державу, і тепер хотілося б, аби держава підтримала своїх творців, а не безродний гумус. Хотілося б говорити про перспективи розвитку і зміцнення, а не вирішувати, як погамувати шлункоголову отару, яка прегарно собі паразитує на благах і можливостях, наданих і забезпечуваних державою, але ажніяк не збирається допомагати державі ці блага захищати.

Відсилки до сучасного геноциду, укотре коєного пушкіністами, паразитів ніколи в жоден спосіб не переконають, як істоту з тунельним зором не переконає в існуванні галактик підручник з астрономії.

Єдиний вихід – далі “воювати на всіх фронтах” – за себе і за того хлопця (і за шлункоголових, так)
Світлана Поваляєва