Гіркін вважає це знаковою подією сучасної історії, після якої вже не могло бути невизначеності — починалася реальна війна в Україні.

Тисячі військових та добровольців з усієї рф пішли тоді в Україну слідом за ним.

Гіркін описує майже фантастичний сюжет, коли невелика група бойовиків безперешкодно і безкровно захопила і 85 днів утримувала Словʼянськ.

Так само як захоплювали тоді Крим, так само як захоплювали інші міста і села Донеччини та Луганщини.

14 квітня 2014 року виконуючий обов’язки Президента України Олександр Турчинов призначив генерал-лейтенанта Василя Крутова першим заступником Голови СБУ та керівником Антитерористичного центру.

А в травні 2014 року до мене зателефонував власник краматорського аеропорту Дмитро Подушкін і повідомив, що Крутов прибув в Краматорськ і запрошує на нараду громадських активістів, у тому числі мене.

Мені стало тоді смішно і сумно. Я спитав Дмитра, що хоче почути Крутов від мене?

І попросив передати йому наступне: направити одну «ракетку» на мерію Слов’янська, де засідала тоді банда Гіркіна, якщо він реально хоче покінчити з сепаратизмом.

Якщо ж він боїться, що можуть постраждати невинні люди, то я запропонував ще один варіант: набрати в пожежний літак чи вертоліт цистерну гівна і вилити його на ту резиденцію Гіркіна. А обкаканих бойовиків виловити і виставити на посміховисько всьому світові.

Але не зробили тоді ні одного, ні іншого.

Гіркін 12 травня проголосив себе командувачем збройними силами так званої ДНР, а з 16 травня назвав себе більш звучно — “міністром оборони ДНР”.

Так починалася війна. До якої дуже багато питань. Питань про те, чому і як наша держава допустила можливість таким, як Гіркін, захоплювати наші міста і села.

Бо якби тоді наші силові структури, наша влада виконали свій конституційний обов’язок щодо захисту територіальної цілісності, війни сьогодні могло б не бути.

Гірка правда полягає в тому, що не Гіркін захопив Слов’янськ. Йому це дозволили.

Дозволили пройти. Дозволили закріпитися. Дозволили тримати місто 85 днів. І дозволили спокійно вийти і перейти 4 липня в Донецьк. Це не “хаос перших місяців”. Це — провал держави. Або злочинна бездіяльність.

І саме за цей провал ми платимо вже більше 10 років війною, кров’ю і зруйнованими містами.

Це момент, коли держава не виконала свій обов’язок.

Хто дозволив цьому статися? Хто відповів за це? І чому ніхто досі не назвав це своїм провалом? І поки немає відповіді — ця історія не завершена.

І її ціну ми платимо сьогодні. Вся Україна платить. І в принципі уже майже весь світ.

Анатолій Герасимчук