Днями ми святкували День пам’яті української королеви, яку наша церква возвела в лик святих. Що може об’єднати доньку Ярослава Мудрого, королеву Франції Анну Київську, Симона Петлюру, українську книжкову спадщину, професорку Валентину Дячук, родом із Поділля,  і реліквію у соборі Паризької Богоматері?

На перший погляд, між ними — майже тисяча років історії. Але насправді це одна велика історія про українське коріння, європейську культуру, пам’ять і боротьбу за право називати своє своїм.

Це історія про легендарну жінку Анну, яка народилася в Києві, стала королевою Франції, залишила слід у європейській історії, та про українських подвижників, які навіть в еміграції берегли нашу історію, коли в самій Україні її намагалися стерти.

Серед книг Петлюри виявили книгу про французьку королеву Анну Київську

Ця бібліотека була із українським керівником, коли столиця УНР перебувала у Вінниці. Про це згадують очевидці тієї пори.

А потім він узяв її у еміграцію до Парижа. Унікальною у цій колекції є книга «Королева Анна Київська» у перекладі українською Івана Франка. Але чи бачили ви десь популяризацію цього твору? А книга була видана ще 100 років тому.

Зараз вона зберігається у Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого у Києві. Але її історія є дуже промовистою.

У Парижі 1926 року, після вбивства Симона Петлюри, українська громада взялася за створення бібліотеки його імені. Це мав бути не просто книжковий фонд, а культурний центр українців у Європі, місце збереження національної пам’яті, документів УНР та української історії.

У січні 1941 року нацисти конфіскували книжки й архіви бібліотеки. Близько 15 тисяч книжок та інші культурні цінності вивезли до Берліна. Згодом частина цих матеріалів опинилася у радянських спецфондах. Це була не просто втрата книжок. Українців позбавляли документальних свідчень власної державності, історії й інтелектуального життя за кордоном.

Далі — її захопили радянські війська і вивезли до Москви. Під час «перестройки» 260 книжок віддали. Але не Україні, а Білорусі. Щоб поховати в архівах? Але під час проголошення незалежності вже у Білорусі випадково виявили ці книги і передали Україні. І це не тисячі — а менше 300.

Як відомо, Анна Ярославна, яку у Франції називають Анною Київською (Anne de Kyiv), була донькою великого князя Київського Ярослава Мудрого та шведської князівни Інгігерди.

Вона виросла у Києві — столиці держави, яка за Ярослава Мудрого була одним із важливих політичних і культурних центрів Європи.

Ярослав не просто правив великою державою. Він вибудовував династичні зв’язки з європейськими королівськими домами. Його донька Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, Анастасія — дружиною угорського короля Андраша І, Агнеса — короля Англії, Анна — французького короля Генріха І.

У 1051 році Анну урочисто коронували в Реймсі як королеву Франції. Їй було приблизно двадцять років. Вона прибула до країни, мова, звичаї та політичне життя якої були для неї новими.

Її чоловік Генріх І був старшим за неї приблизно на два десятиліття. Від цього шлюбу народилися сини Філіп, Роберт і Гуго. Філіп згодом став королем Франції Філіпом І, а Гуго — графом Вермандуа.

Але Анна була не просто матір’ю майбутнього монарха.

Після смерті Генріха у 1060 році вона брала участь в управлінні державою разом із малолітнім сином. Її ім’я зустрічається у королівських документах, а на одній із грамот зберігся підпис кирилицею — «АNA РЪНА», тобто «Анна королева».

Уявіть: у французькому державному документі XI століття — підпис жінки, яка прийшла з Києва і не забула своєї писемної традиції.

Це один із найпереконливіших матеріальних доказів її особистої присутності в політичному житті Франції.

Таємниця кохання і граф Валуа

Після смерті Генріха І вона вдруге вийшла заміж — за могутнього французького магната Рауля де Крепі, графа Валуа.

Цей шлюб відбувся приблизно 1062 року. Рауль був впливовим феодалом, однак мав попередній шлюб, який не був належним чином розірваний. Через це союз викликав гострий конфлікт із церковною владою.

Анна залишила королівський двір і певний час жила в іншому політичному середовищі. Після смерті Рауля у 1074 році вона змогла повернутися до двору свого сина Філіпа.

Її стосунки з графом Валуа часто романтизують, зображуючи Анну жінкою, яка після смерті короля дозволила собі особисте кохання, попри політичні й церковні обмеження.

Приблизно 1065 року вона заснувала в місті Санліс абатство Святого Вінсента (Saint-Vincent). Це був не просто релігійний жест. Заснування монастирів у середньовіччі означало підтримку духовного життя, освіти, благодійності та допомоги людям.

В історичних документах зафіксовано, що Анна передала абатству майно, яке належало їй, зокрема отримане від чоловіка під час шлюбу.

Дослідники середньовічної історії припускають, що серед коштовностей, які Анна привезла до Франції, був яцинт (аметист) — дорогоцінний камінь.

Багато хто переконаний, що саме цей камінь прикрашає  реліквію – Терновий вінець у соборі Паризької Богоматері.

Хоча сам Терновий вінець був придбаний французьким королем Людовиком IX у 1238 році й прибув до Парижа 1239-го — майже через два століття після життя Анни. Але в його оздобу коштовним камінням могли вставити і цей — привезений із Києва.

Як Росія намагається привласнити Анну Київську

Поки Україна лише намагається повернути Анну Київську в масову історичну пам’ять, Росія активно заходить на це поле зі своїм кінематографом. Спочатку про те, що вона московська, заявив путін у Парижі.

Але Макрон одразу це розвінчав: вона Анна Київська — поправив. Тому у рф пішли далі — готують художній фільм «Королева Анна» режисера Олексія Сидорова.

Ярослава Мудрого в ньому грає Сергій Безруков, відомий своєю публічною підтримкою путінського режиму. Роль Анни виконує російська акторка — Катерина Вороніна.

Але найбільш промовистим є не акторський склад, а сам сюжет. За оприлюдненим синопсисом, Ярослав Мудрий відправляє доньку до Франції, а супроводжувати її має воїн Остромир. Він нібито раніше служив у варязькій гвардії візантійського імператора. У дорозі між Анною та Остромиром виникає кохання.

Це художня вигадка, а не встановлений історичний факт. У документальних джерелах немає підтвердження такого роману. Але це може бути ІПСО, щоб піддати сумніву святість королеви Анни Київської.

У XI столітті Москви ще навіть не існувало як міста. Перша літописна згадка про неї датується 1147 роком, тепер історики переконують, що взагалі через 200 років пізніше. Київ же був столицею держави з розвиненими міжнародними зв’язками задовго до цього.

Анна не потребує російського «походження», щоб бути величною. Її справжня біографія значно цікавіша за вигаданий сценарій.

Ось що розповіла нам професорка Валентина Дячук, до речі, вінничанка за походженням, яка проживала у Старокостянтинові Хмельницької області, нині киянка, дослідниця книг Симона Петлюри та життя Анни Київської:

— Нині у фондах Національної парламентської бібліотеки України зберігається 275 примірників книжок і часописів зі штампами паризької бібліотеки Петлюри. Переважну більшість — 266 видань — отримали 1990 року внаслідок книгообміну з Державною бібліотекою Білоруської РСР, нині Національною бібліотекою Білорусі.

Тобто книжки, які нацисти вивезли з Парижа, після війни опинилися у радянській системі бібліотечних сховищ, а згодом частина колекції була передана з Білорусі до Києва.

Серед видань, пов’язаних із книжковою спадщиною Петлюри, є праця французького історика графа Амедея де Ке де Сент-Емура про Анну Ярославну — «Анна Русинка, королева Франції і графиня Валуа».

Її переклав з французької Іван Франко. Книжка була видана у Львові 1909 року друкарнею Наукового товариства імені Шевченка.

Це не просто старовинне видання. Це доказ того, що українські інтелектуали ще на початку XX століття розуміли європейське значення Анни й прагнули повернути її в український культурний простір.

Особливо символічно, що перекладачем став Франко, а видавцем — Наукове товариство імені Шевченка.

Одним із наймасштабніших здобутків стала багатотомна «Енциклопедія українознавства», яку пов’язують із працею Володимира Кубійовича та його однодумців.

Вона виходила українською та англійською мовами й стала одним із фундаментальних джерел знань про Україну за кордоном.

Це особливо важливо в контексті Анни Київської. Українці в еміграції не чекали, поки хтось дозволить їм розповідати світові про свою історію. Вони самі створювали книжки, енциклопедії, бібліотеки й наукові осередки.

Професорка Валентина Дячук окремо звертає увагу на зібрання із 18 томів світової літератури, видане цим товариством, у яких представлено постаті українців, що мали значення для світової цивілізації. Її зацікавлення Анною Київською — це не просто захоплення середньовічною історією. Це спроба відновити перерваний зв’язок поколінь, повернути українцям знання про тих, хто представляв нашу землю на найвищому європейському рівні.

Чому Україна досі не зняла свого великого фільму про Анну?

Є ще одна обставина, яка робить цю історію особливо болючою. За словами Валентини Дячук, український сценарій фільму про Анну Київську був написаний ще 2019 року. Права на нього придбали, готувалися до зйомок. Але плани перекреслила війна.

І поки український кінопроєкт не був реалізований, Росія розгорнула власне кіновиробництво про Анну.

Це змушує поставити незручне запитання: чому ми так довго не помічали власних історичних скарбів? Чому українське кіно роками могло витрачати ресурси на примітивні комедії, поверхневі сюжети й одноразовий гумор, тоді як історії рівня Анни Київської залишалися без належної екранізації?

Це історія не лише про королеву. Це історія про те, як народ повертає собі власну пам’ять.

Тетяна Квасюк