Я була колись щасливою, бо мала коханого чоловіка і маленького синочка. І подругу – майже рідну людину, і хорошу роботу. Це все, що я любила в цьому житті. Кожен день просто був чудовим, прокидалася завжди з хорошим настроєм. Так було і того дня…
Ми поснідали, я відвела малого у садочок та побігла на роботу. На площі була пробка, і я вийшла з маршрутки і пішла пішки. Коли переходила дорогу, в підземному переході мене зачепила циганка. Мовляв, позолоти ручку, всю правду розкажу.
Чесно кажучи, я з дитинства не любила циган. Коли намагалася нагодувати їхніх дітей, то не раз бачила, як вони нехтували тим, що їм давали люди. До цих пір пам’ятаю, як сусідка пригостила малих виноградом і як потім він лежав, розкиданий по дорозі. Тому, коли воpoжка підійшла і до мене, я скривилася і мовчки пішла далі. Але вона все одно крикнула вслід:
– Не хочеш! А я все одно тобі скажу. Живеш собі і не знаєш, що чоловік тобі зраджує з твоєю найкращою подругою. І роботу ти поміняєш. І дитина твоя не матиме щастя!
Та я обернулась і відповіла, що того ж і їй бажаю. Не можу сказати, що повірила словам. Але недарма ж кажуть, що швидше проростають зерна сумніву. Відразу почала пригадувати, скільки разів залишалися чоловік з подругою удвох і хто кого проводив додому. Така собі насуплена зайшла на роботу. Навіть не помітила, що на робочому місці, крім мене, нікого і немає. За годину сидіння за комп’ютером стала помічати, що всі навколо якось метушаться, але працювати ніхто і не думає. Коли нарешті я зрозуміла, що щось відбувається навколо, підійшла співробітниця і сказала, що фірму закрили… Ще кілька хвилин я сиділа, втупившись у монітор, і думала: це такий сон, або я просто втратила зв’язок з реальністю. Розкидавши резюме в Інтернеті, вирішила сходити в кафе. Дорогою за звичкою розглядала своє відображення у вітринах. І раптом мій погляд зупинився на парочці, що сиділа за столиком і про щось розмовляла. Вони здалися мені знайомими. За столиком сиділи мій коханий чоловік і моя найкраща подруга. Спочатку хотіла підійти і послухати, що вони скажуть мені, як виправдовуватися будуть. Але потім згадала циганку та кинулась куди очі бачили…
Напилась вина, подзвонила мамі… Але полегшення чомусь так і не відчула. Раптом до мене хтось підійшов і запропонував… позолотити ручку. Мене аж перетіпало. Однак я подумала: коли вже бiду накликала циганка, може бути, така ж воpoжка поверне і спокій. Порилася в сумочці і поклала на долоню десятку. Рома швидко заховала гроші під хустку.
– Ай-ай, красуне, камінь у тебе на серці лежить. Також і поклала ти його сама собі. Чого переживати: маєш дитину, чоловіка. Невірний, кажеш? Ну що вже тут поробиш – пройшла ваша любов. І ця, нова, пройде – можеш почекати, якщо хочеш. Не все буває рівно, і коли ти про це не знаєш, ти щаслива.
Ось і все, що сказала мені воpoжка. Через місяць я знайшла нову роботу, подругу, якій я довіряю більше, ніж колишній. Хоча я ту і не звинувачую вже більше, життя наповнилося іншими пріоритетами. Сина записала в секцію вільної боротьби. І навіть не хочу і думати, чого не доказала воpoжка.
А чоловіку я пробачила. Він навіть не здогадується, що я знаю про його зраду. Він нітрохи не змінився: такий же ласкавий, уважний, як і раніше. І люблю його так само. І, думаю, я щаслива, як і раніше… Принаймні я переконую себе в цьому. Адже нічого не змінилося, просто я стала знати. Кажуть, ті, хто володіють інформацією, володіють світом. Але це не про мене. Адже зараз я тримаюся за привид своєї любові і усвідомлюю, що моє щастя може розбитися від найменшого поштовху. І я не впевнена, що зможу вчасно його підхопити. Бо коли зникають почуття, їх не можна повернути…
Ольга, вінничанка
