Доброго вам дня. Пише вам листа ваш постійний читач, який давно вже проживає за межами України. Живу я в прибалтиці вже 45 років та зв’язки з батьківщиною підтримую, бо маю там батьків та сестру що мешкають в Теплицькому районі.
Так вже сталося що в травні місяці помер мій батько – ветеран великої вітчизняної війни та шановна людина всього села. Отож, я як отримав смутне повідомлення про важку годину в нашій сім’ї, то негайно вирушив в дорогу з дужиною, на своєму автомобілі, через Польшу та західну Україну на Вінничину. Враження від побаченого контраксту хороших європейських доріг, охайних та чепурних в квiтах Польcких містечок від Українських наводять на думку, що на Україні все це також колись буде але точно не зараз.А вже на в вінничині, в районному містечкові Теплику, в нас закінчувалось пальне, тому пішли ми до державного банку, щоб поміняти валюту на гривні. Заходимо в один банк, там нам заперечили, що з закордонним паспортом нам міняти валюту ніхто не буде. Розвертаємося та йдемо в іший комерційний банк, i там нам повідомили, що поміняти також не зможуть бо бач не мають готівкою гривнів – і це в Укаїнському банкові! Йдемо до третього банку, а там нам червонолиці молодиці з обуренням зауважили, що хіба ви не бачите, що в нас перерва на обід? Я пробачився, та запевнив, що в розкладі праці банку не значиться перерва на обід, на що мені показали на двері з викриком не заважайте нам займатися своєю справою. Було зрозуміло, що й тут нічого не світить, тому я з образою буркнув, щось та залишив приміщення державного банку.
Зайшли ми в якусь крамничку та побідкувались на свої проблеми з валютою, на що провдавченя запропонувала, особисто для себе купити кількасот долярів, на що ми з радістю погодились. Заїхали на автозаправку, там залили пального, я розрахувався та отримав рештку й оператор мене запитала чи ще щось? Я глянув їй ввічі на що вона зрозуміла та вибила чек й подала мені. Вирішили заїхати в магазин продовольчих товарів “Люкс” та купити харчів та напоїв на похорон. Біля відділу напоїв невеличка черга. Чорнява продавченя швиденько відпускає клієнтів правда чеків не дає. Підійшла моя черга я купив горілки, сплатив готівкою. Продавченя повернулася до наступного клієнта зиркнула на мене та запитала що вам ще? Я зауважив, а чек за товар де? Який чек буркнула вона? За горілку – відповідаю їй. Та пішла до каси та вибила чек та демостративно жбурнула мені його зі словами, що потрібно, дядьку, відразу попереджувати що вам потрібен чек. На що я їй відповів що вибивати чек за товар це ваш прямий обов’язок без всякого попередження. – Ось ти тут ще будеш качати права та вчити, як нам торгувати, закупився – то іди собі з богом по- добру по- здорову відрізала мені. Люди почали холодно зиркати на мене, я це відчув, і в виправдання ситуації сказав, що от через таку торгівлю, повз каси, в держави немає і не буде грошей навіть на те щоб залатати ями на дорозі в вашому Теплику.
А потім, вже в селі, де жахливе бездоріжжя, приїхали в батьківську хату на похорони нашого тата. Ніколи не забуду, як ми йшли за їдучою з боку на бік, по ямах, вантажівкою, що везла мого покійного батька на цвинтар та з прихованим страхом, щоб не дай бог не перекинулася труна на черговій ямі, оплакував останнє наше прощання.
За тиждень перебування на Україні мені в крамницях ніхто не пропонував касових чеків. Під час розмови з матір’ю та сестрою поділився враженнями, що дивно, що на Україні люди не просять, а продавці не дають касових чеків за товар, на що мені відповіли, що а в нас тут чеки нікому не потрібні… Тоді я розповів їм, що в нас, в Прибалтиці, з цею справою дуже строго. Наприклад, мого сина свояк мав торговий кіоск тай махлював мовляв клієнтам що зламався касовий апарат та не вибивав касових чеків. Так податкова поліція, на гарячому спіймала, та через суд присудили йому на гривні перерахувати біля 800 тисяч штрафу. То за раховані дні він встиг втекти до Ізраїлю й до цеї пори не показується тут навіть біля своєї хворої мами бо знаходиться в розшуку.А вже повертаючись назад, в Євросоюз, думав собі, що ніякий ні президент ні прим’єр не зможуть успішно провести реформи, якщо в людських головах, в кожного, не відбудеться переосмислення того, що це ж ми самі себе і свою дежаву обкрадаємо, дозволяючи на кожному кроці, комусь чужому чи навіть і своєму не платити державі податків.
З повагою Олег Д.
P.S. Перечитуючи свого невідправленого листа мені важким тягарем на серці зосталась спогади про те, як з якою пошаною моєму татові св’яткували 90-річчя та як з якою байдужісттю, не повагою та невдячністтю прийшлось зіткнутися коли прийшлось його проводити в останній шлях.Тоді, на 90-річчя ж приїхали до нашої хати представники сільської ради та району, кореспондент з районої газети та де-хто від спілки ветиранів війни. Щиро повітали тата з юбілеєм, вручили подарунки та сфотографували всіх разом на пам’ятку та для нарису в району газету. Ми в свою чергу з радістю накрили стіл для приємних гостей та весело спілкувалися вітаючи батька юбілята. А через пів-року, як померли батько в сільскій лікарні, то я попросив головного лікаря, що тут завсе лише пів кілометра до домівки, що я за все заплатитиму, що допоможіть привезти покійного до дому на кареті швидкої допомоги. Мені відмовили, мовляв йди до санітарів швидкоі допомоги та домовляйся з ними. А ті ж санітари послали мене на три літери та скзали що їм по барабану, що покійний був ветераном війни і так далі. Прийшлось набігатися та накланятися перед підприємцями села щоб хоть хто-небудь виділив машину для перевезення покійного до домівки. А вже після похорону я привіз в Прибалтику пару пляшок горілки, що офіціально купив в Теплицькому магазиі продовольчих товарів “Люкс”, тай вирішив в колі тутешньої рідні, пом‘янути свого тата. Пом‘янули ввечері та всю ніч ригали до зеленоти та проклинали, отруївшись, Теплицькою горілкою- паленкою. Сорому та дорікань я натерпівся тоді. Слава богу що хоч ніхто серйозно не потерпів. Ось така правда.
Ваш коментар…