Я рано покинула батьківський дім і вирушила підкорювати місто. Окрім навчання та роботи, вистачало часу ще й на особисте життя.
Траплялися кавалери, якісь короткочасні романи, але все не так, все не те, чого б хотілося. Ці чоловіки були лінькуваті, нецікаві, з обмеженим світоглядом. Деякі з них навіть не намагалися знайти собі роботу, а сиділи на шиї у батьків і вечорами бездумно цмулили пиво. Все змінило знайомство з високим брюнетом Віталієм, який влаштувався у нашу фірму програмістом. Нашу зустріч я сприйняла як подарунок долі, бо десь глибоко в душі боялася, що до кінця днів залишусь самотньою.
Наші плани на життя з коханим були дуже близькими. Він теж мріяв про стабільний добробут: затишну і простору квартиру, гідну зарплатню, можливість кілька разів на рік відпочивати за кордоном. Мріяв і робив усе можливе, щоб його бажання реалізувалися. Такого чоловіка варто було чекати стільки часу. Через п’ять років завдяки спільним заощадженням ми нарешті змогли одружитись, придбати власне житло й послабити сімейну економію. Тоді я вперше й заговорила про дитину. На подив, Віталій не на жарт роздратувався: мовляв, самі ще не встигли на ноги встати, пожити в своє задоволення. Нащо плoдити злидоту. Це була наша перша велика сварка. Згодом я ще не раз під різними приводами натякала чоловікові про бажання стати мамою, але Віталія годі було зм’якшити.
Минуло ще кілька років. Одного разу коханий повернувся додому надзвичайно сердитий — через нестабільну економічну ситуацію він позбувся роботи. Довго лютував, бо графік його цілей і планів летів шкереберть. Але треба було щось робити, а невиплачений кредит у банку часу на роздуми майже не залишав. Несподівано для себе Віталій вирішив їхати на заробітки до Чехії. Розлуку із коханим я переживала важко, втішала себе лише тим, що ми знову будуємо разом. Подумати не могла, що через кілька місяців мій чоловік повернеться додому зовсім зміненим: енергійним, з бадьорим блиском в очах, з чужими інтонаціями й сміхом. Щастя від зустрічі Віталія не встигла відчути — ще з порогу він повідомив, що покохав іншу — успішну бізнесвумен з Праги. Вона давно розлучена i вaгiтна від нього. Тому його більше нічого не тримає у цьому місті. А коли чоловік заявив, що виставив наше житло на продаж і вже є реальні покупці — мені мову відняло… Я просто залишилася ні з чим. Зовсім спустошена, бо роки мого стабільного щастя розчинилися, як дим. Мовчки зібрала речі та пішла геть, так і не показавши сліз. Винайняла нове житло, півроку провела у психлікарні і досі на таблетках… Жодні нові стосунки мені нецікаві.
На роботі лише єдина розрада — фото мого Віталія… Я часто переглядаю їх на його сторінці у соцмережі. Там чоловік, якого я досі кохаю, радісний та умиротворений, підкидає і пригортає маленького хлопчика. Щоразу, дивлячись на цю дитину, зітхаю: я б також могла мати такого сина. Але не судилось, мабуть…
Як далі жити, у що вірити?
Ілона,
читачка
