Враховуючи, що суд прийняв для багатьох вінничан дивне рішення про закриті слухання цього найжорстокішого новорічного вбивства, «33-й» продовжує власне журналістське розслідування. Бо це дозволяє нам закон.

Журналісти газети «33-й канал» відвідали маму, батька, інших рідних вбитих молотком другим зятем онуків, доньки та тещі у Хмільницькому районі, селі Білий Рукав, де з’явились одразу 4 могили розтерзаних рідним батьком та сином дітей та рідної матері. Яку вони ж хоронили. Бо у Валентини вбивця був єдиним сином…

Нагадуємо, Анатолій Малєц,  вінницький айтішник, підозрюється у тому, що 31 грудня, перебуваючи в багатоповерхівці, в кв. 31 в мікрора­йоні Академічний, вбив молотком 3-річну доньку Світлану, сина, учня молодших класів Дениса, дружину та свою матір.

Потім написав передсмертну записку, де зізнався в скоєному. Однак невдовзі сам, чи проконсультувавшись із кимось, передумав покінчити життя самогубством і, ліквідувавши сліди злочину, скористався тим, що 3-річна донька ще декілька годин жила, недобита батьком, викликав «швидку» та почав грати роль «вбитої горем» жертви і повідомляв поліції, що це ма­ніяк розправився так жорстоко із рідними.

Як повідомили слідчі та прокурори на першому слуханні, до закриття справи для громадськості, Анатолія Мальца видали мікроелементи, які знайшли експерти на ногах, і невдовзі він зізнався у скоєному. Викинуту ним у сміттєвий бак, подалі від дому, передсмертну записку із зізнаннями та молоток із закривавленою білизною оперативники знайшли вже в новорічний день на сміттєзвалищі, куди вивезли контейнери…

«Якби не та курва – діти були б живі!»

– Якби не та курва — діти були б живі! — мати вбитої доньки, бабуся онуків Світ­ланки і Дениса вперше розказала про закриті суди над зятем Анатолієм, його коханку Ліну та вимоги всієї рідні до вироку суду «родинному вбив­ці», перенесеному із 31 грудня на 19 лютого…

Чотири чорні обеліски на білому снігу… Двоє діток на скорботних пам’ятниках у центрі, а їхня мама і бабуся оберігають малечу праворуч та ліворуч… Та бабуся, що виплекала єдиного сина-вбивцю. Який порішив і її.

Серце розривається, коли бачиш таке і знаєш подробиці моторошного злочину. Бо це трагічний меморіал на кладовищі родини Малєц у селі Білий Рукав під Хмільником… Ці дітки — 3-річна Світланка та 7-річний Дениско, а з ними мама Надія та бабуся Валентина Анатоліївна загинули 31 грудня 2018-го, у передноворічний день, від руки одного вбивці… Їх разом ховали в той день, коли міський Вінницький суд арештовував без права застави головного підозрюваного в масовому вбивстві цілої родини!

Це був шок для всіх, бо в клітці суду сидів Анатолій Малєц — їхній батько, чоловік та син… Він вже більше двох років знаходиться в СІЗО під слідством і очікує на вирок, який мають нарешті оголосити у Вінниці 19 лютого… І його вже за податки цих жертв возили в закритому вагоні двічі на експертизу щодо осудності в Одесу. Бо його адвокат Володимир Балан опротестовував рішення він­ницьких експертів.

Стало відомо, що Анатолій Малєц мав коханку, яка народила йому доньку…

Малєц залишився спад­­­коємцем 2-х квартир. Гроші потенційно є!

31 грудня, перед цим Новим роком, суд над Анатолієм не відбувся буцімто «за заявами потерпілих, які не змогли з’явитися в судове засідання та бажали взяти участь у судових дебатах…» Таку версію переносу засідання оприлюднили в суді…

Але всю правду про вбивство родини Малєц, про той останній трагічний день 31-го грудня в квартирі №31 в Академічному, про шокуючі зізнання на закритих судах і коханку Анатолія розказала сама потерпіла Алла Анатоліївна.

– Це мої «діти» закатовані там лежать на цвинтарі — двоє внучат, донька і свекруха… Не можу дочекатись вже того суду, коли його посадять назавжди! 19-го числа нас кличуть у суд, і, може, хоч в цей день йому присудять те, чого він заслуговує, нелюд. Бо я б його розстріляла, якби була моя воля… Але дітей це не підніме із могил, і сліз вже просто немає давно… І суди ці витягли із нас всі гроші! Бо тривають вже два роки. І на 4 пам’ят­ники ми віддали велику суму… Це наша біда! — розповіла Алла Анатоліївна.

– Це правда, що 31-го грудня ви не змогли приїхати в суд Вінниці на дебати як потерпілі?.. І тому його перенесли на 19-те лютого, як нам написав суд?

– Ми готові були приїхати в суд, коли нам скажуть, але без нас його перенесли майже на 2 місяці! Що я знаю… Сказано на 19-те, і я приїду! Скільки я в той суд із другою донькою Любою вже виїздила, часу та грошей витратила, а кінця йому не видно! Чого тягнуть? Совісті не мають! Я на всіх судах була, і на закритих, і все бачила, і чула його зізнання, але пробачення Толя ні разу в мене не попросив за загублені їхні душі… Ні разу!

– Ви читали в «33-му каналі» статтю за цей жахливий злочин проти вашої родини? Бо судді нам кажуть, що ми «спекулюємо на жорстокості та насиллі…»

– Я кожне слово в газеті читала і вдячна, що не забуваєте, і скажу вам більше… Я хочу, щоб цю суку посадили і він там здох! Бо мої діти в чорній землі, а воно в тюрмі гріється… Якби не та курва — все було б у них нормально! Бо тоді Толик заявив, що від тої коханки буцімто вже вернувся в сім’ю… І 12 грудня тоді, буквально за 2,5 тижня до трагедії, ми всі разом у родинному колі святкували три рочки доці Світланці — його доці! І він вгощав мене і все, як має бути у людей! І ще 30-го, за день до вбивства, у них все було нормально, бо донька Люба в них гостювала…

І 31-го, на Новий рік, він зранку лежав на дивані, а жінки — моя донька Надія зі свахою – вже готувались разом зустрічати Новий рік… А в обід вони вже трубку не брали! Я дзвоню, а вони мовчать! Ну, думаю, може, зайняті на кухні, але щоб цілий день ніхто мобілку не підносив — такого бути не може! А він їх тоді вже вбивав! І сина свого Дениску, який його найбільше в житті любив, убив! Як рука піднялась? Я не знаю, що його найшло… Бо потім на суді одному він при мені зізнався, що дружину і маму вбив… А дітей буцімто вже не він вбивав…

– Що, на вашу думку, зробилося Анатолію, що він молотком забив всю свою родину? І потім кричав: де мої діти, що з ними сталось, рятуйте?

– Що йому зробилося? Курва йому зробилася!!! Робила та Лі­на щось! Я доньці Наді тоді казала: може, я поговорю із Толиком, щоб він заспокоївся із тією жінкою-коханкою? А вона мені відказала, що все у нас нарешті нормально, він вернувся, все налагодилось… «Мамо, не мішайся», — останнє, що Надя мені сказала про ту його коханку! Мав бути Новий рік, свято, всі за столом, і тут мені дзвонять ввечері під Новий рік: Наді вже немає… І всіх вже немає! Всіх вбили! Всі мертві…

– Які у вас були стосунки зі свахою — мамою Толі, яка також загинула в той чорний день?

– Вона була золота людина, і моїй доньці вона інакше як «моя Надюшка» не казала… І квартиру ту вона допомогла купити, і за внуками — Світланкою і Дениском – вона доглядала, як за своєю останньою радістю в житті… Бо в неї було онко, остання стадія, і їй мало залишалось жити! Але вмерти від руки рідного сина я нікому не побажаю… Ще о 9-й ранку того 31-го числа я їм дзвонила, то «хазяїн» лежав на дивані, Надя готувалась до свята, сваха лежала на другому поверсі — їй було недобре, а діти грались у себе… Але моє серце як відчувало біду! В той день я найбільше їм телефонувала… Як Толя підняв на них руку? Чому він вбив дітей своїх рідних? Я це все запитаю у нього в суді 19-го, як мені дадуть слово… Хочу в очі йому подивитись…

– Ви самі поставили пам’ят­ники їм за гроші на свій «чорний день»?

– А хто нам мав допомагати в цьому горі?.. Ви ж бачили ці 4 труни і море людей тоді, як ми їх із Вінниці сюди, в Білий Рукав забирали. А тут скільки в селі народу було! Я не хотіла до вироку суді нічого цього розказувати, але мовчати вже несила… Із Центрального телебачення, з «Інтера» до нас приїздили, на програму про Толю і вбиту сім’ю запрошували. Але ми відмовили їм, бо чекаємо суду…

Це правда, що Толя міг вбити сім’ю за квартиру?

– Це правда, що Толя міг вбити сім’ю за ту квартиру на два яруси?

– Мені та квартира вся в крові не потрібна. Краще б він там сам здох! Мені є де жити, ще маю доньку, зятя, ще двоє онуків і чоловіка… Але вся На­діна гілка — її діти і сваха – за що віддали життя? За хату? За ту курву, яка влізла в сім’ю? Хай він скаже мені в суді, я чекаю! Якби був в Україні розстріл за таке — я б на коліна в суді стала, просила би для нього розстрілу на головній площі Вінниці, щоб всі бачили… Щоб другі не вбивали своїх дітей, маму та жінку! А тут ще суд закрили!

– Скажіть чесно, ви хотіли, щоб ваша Надя із Анатолієм розлучились? І цієї біди б не було?

– Хто міг це знати… Якби не було тієї курви, все було б добре! Якби її посадили із ним разом, бо хтось же його на таке надоумив?

– Кажуть, що тієї Ліни зараз немає в Вінниці, у країні, і вона лише «В Контакті» та «Однокласниках» з’являється.

– Але ж раніше вона була, я її сама бачила! І в суді над Анатолієм я зуст­річалась із нею… Вона мені там нічого не казала, а я її зачіпати не стала. Я й так ледь ці суди пережила… Про що вона із ним говорила — не знаю! Може, суд її питав про життя із Толею, але я за те не знаю…

– Що скажете своєму зятю Анатолію, якого підозрюють в убивстві 4-х ваших рідних, під час вироку?

– У мене слів і сліз вже немає… Я йому бажаю одного — смерті! Бо бреше він і викручується, а камери показали, що він один там був, він їх побив, він у квартиру повернувся, коли мала Світланка ще була жива… Він сам набирав «швидку», щоб дитину рятували! І друзям у той момент дзвонив, що у нього в квартирі вбивство! Хотів відмазатись, кров із рук змити, бути невинним?.. Але в очі він мені в суді досі не дивиться, мабуть, боїться… Бо я йому не вірю! І тому бажаю цій тварині лише смерті…

Ми вислухали й інших родичів вбитої родини. І вони всі звинувачують у злочині не лише Анатолія, але й неабияку роль відводять його чи то коханці, чи цивільній дружині Ліні. Мовляв, саме вона підбурювала чоловіка забрати у сім’ї квартиру чи розміняти… У селі навіть висловлювали припущення, що тут «без чорної магії та приворотів» не обійшлось. Готові вислухати і її точку зору. Наголошуємо, до вироку суду ми нікого не звинувачуємо, лише вислуховуємо роздуми та точку зору потерпілих. Пройти повз найрезонансніший злочин Він­ниччини і, може, України, який чомусь «засекречений» рішенням суду і вже 2 роки не отримали вироку винні, ми не маємо ні морального, ні профе­сійного права. Бо інформація, яку ми доносимо суспільству, має бути повною та всебічною.