22 березня, на 82-му році життя закінчився земний шлях прекрасної людини – Миколи Федоровича Костіна. Славний син російського народу, для якого Україна стала другою Батьківщиною, пройшов цей шлях гідно, залишивши по собі прекрасну пам’ять у серцях тих, хто його знав.

Для колишніх комсомольських активістів Вінниці Микола Костін – це своєрідна епоха, позначена щоденною участю комсомольців у великих і малих справах і починаннях в інтересах міста. Це суботники і недільники на будівництві радіолампового заводу і ДПЗ-18, заводу радіотехнічної апаратури і «Терміналу», інших підприємств. Це велика робота по озелененню міста. Це – конкурси професійно-технічної майстерності молоді. Це – шефство над спорудженням Палацу піонерів, дитячої музичної школи № 2 та кіноконцертного залу у міському парку. Це й каштанова алея на початку вулиці Пирогова із ста дерев, посаджена на честь 100-річчя В.І. Леніна, та парк Дружби народів на Вишенці, закладений на честь 50-річчя СРСР. Це військово-спортивна гра «Зірниця», яка охоплювала тисячі школярів, та не менш масова дитяча першість з футболу та хокею. Це й виступи міської команди КВК, активним членом якої він був. Це – безліч інших добрих справ. І у кожній з них – безпосередня участь Миколи або ж відчувався його позитивний вплив.

Він любив поезію і добре розбирався в ній. Вільно володіючи і російською і українською мовами, видав біля тридцяти збірок віршів. В них він виклав і своє життєве кредо, і ставлення до всього, що відбувається довкола, і свою повагу до вінничан, яким дарував ці книги. Я, позбавлений поетичного дару, жартома називав його живим класиком української і російської літератур. До речі, дві останні збірки залишились невиданими, вони чекають на спонсора, який відгукнеться і  допоможе у їх виданні (097-434-69-08).

Микола відзначався вірністю у дружбі. Наша дружба з ним нараховує 55 років.: у серпні 1966 року, звільнившись у запас після трирічної служби в армії, я прийшов до міськкому партії ставати на партоблік. Як армійський комсомольський активіст вирішив відвідати міськком комсомолу. Там і познайомився з Миколою. Так склались обставини, що згодом мені довелось працювати поруч з ним, а потім і очолити міську комсомольську організацію, залишаючись його другом. Він залишався прекрасним другом для багатьох із своєї юності.

Займаючи різноманітні високі пости (а він був і секретарем парткому оборонного підприємства, і головою райвиконкому та першим секретарем райкому партії, і головою міськвиконкому, як колись називалась посада міського голови, і будучи першим керівником обласного відділення Пенсійного фонду), він продовжував проживати у двокімнатній квартирі, яку одержав ще як перший секретар міськкому комсомолу. Погодьтеся, ця скромність прикрашає керівника. Вона контрастує з поведінкою багатьох нинішніх вождів, які, дорвавшись до влади, думають насамперед про те, як набити власну кишеню, а не про своїх підлеглих.

Його відзначали повага до людей, уміння знаходити спільну мову з ними. Він пам’ятав добро, зроблене для нього, і у відповідь теж намагався зробити щось хороше. Не  можна не відзначити притаманний йому оптимізм, який не полишав його до останніх днів.

Безумовно, він заслуговує на те, щоб пам’ять про нього вшанували офіційно. Адже память про таких людей має зберігатися і передаватися з покоління в покоління. І організація, яку я очолюю, буде піднімати питання про присвоєння  йому посмертно звання почесного громадянина міста. Присвоєння йому такого звання свідчило б про те, що наша міська влада позбавлена печерної русофобії, яка нагнітається в українському суспільстві.

Проводжаючи Миколу в останню дорогу, до місця його вічного спочинку, хочеться сказати словами російського поета ХІХ ст. С. Надсона:

Не говорите мне «он умер». Он живёт!
Пусть жертвенник разбит — огонь ещё пылает,
Пусть роза сорвана — она еще цветёт,
Пусть арфа сломана — аккорд ещё рыдает!..

Прощай, дорогий друже! Пам’ять про себе на вінницькій землі ти залишив прекрасну!

Іван Бондарчук,
голова Спілки ветеранів комсомолу Вінничини.