«Гонорар, який взятий за чесну працю не може вважатися приниженням професії» – висловив думку ще в 1869 році декан юридичного факультету Харківського університету Андрій Стоянов.
І це так. Адвокат має право на винагороду. Безоплатність видається нездійсненною утопією. При повній безоплатності адвокат, не отримуючи за свою діяльність винагороди від довірителів, не був би анітрохи зацікавлений в сумлінному ставленні до своїх обов’язків.
І, навпаки, платність безпосередньо поліпшує, навіть, самопочуття адвоката.
«Настільки справедливіше здається захиснику справа, за яку йому щедро заплатили!» – небезпідставно замітив Блез Паскаль.
Проблема в іншому – у ставленні адвоката до своєї винагороди.
Адвокат має розділяти християнський принцип – задовольнятися тим, що є і не прагнути до отримання винагороди понад належне. Бо, хто прагне до придбання більш, ніж потрібно, – той, очевидно, сріблолюбець. І розум його пригнічений клопотами про винагороду, і думки його приліплені до вигоди. Важко такій людині, а адвокату – тим більше. Тому краще для адвоката – віра в оплату за роботу, а не робота заради оплати.
Адвокат ще не досяг поважного віку, чого не скажеш про ходу. Страждаючи на хворобу ніг, хода його була повільна, просувався вперед не відриваючись ніг від землі, перехиляючись з одно боку на інший бік. Але наставав момент, коли його хода змінювався та набувала парубоцького завзяття: ноги відривалися від землі і ножицями мерехтіли, несучи вперед видовжену фігуру. Лише його колеги знали істинну причину цього – отримав гонорар і «летів» його відпрацьовувати.
Із книги «Дух та пристрасті адвоката»
