У Вінниці, як інших містах, пройшла чергова акція нагадування про українських військовополонених, які вже другий рік знаходяться в полоні у ворога – «Не мовчи! Полон вбиває!», частиною якої став перформанс «Свято без свята».
Захід у форматі живого коридору, з картонками в руках відбувся на Європейській площі біля Вежі. Рідні військовополонених зробили ялинку, яка нагадує про те, що другий Новий рік наші оборонці проведуть в російських катівнях.
Для нас, родин бійців Маріупольського гарнізону, це ще одна можливість нагадати як своїм співгромадянам, так й всьому світові про українських полонених, які другий Новий рік знову зустрінуть в полоні, а їх рідні – у відчаї та невідомості за долю близьких людей. Ми прагнемо, щоб кожний пам’ятав про оборонців Маріуполя і «Азовсталі», які вже 19 місяців знаходяться в катівнях агресора, про всіх українських полонених, військових та цивільних, та боровся за їх визволення.
Війна не може бути справою тільки якоїсь окремої групи людей – військових, волонтерів та їхніх родин. В Україні не має бути дві реальності, коли одні несуть на собі всі тяготи війни, а іншим заважають мовчазні люди з картонками в руках, бо вони «не хочуть чути поганих новин».
Ми маємо бути єдиними та відповідальними за долю своєї країни. Ми хочемо ще раз нагадати всім, що полон не гарантує збереження життя, що він – вбиває! Фізично, морально, і полонених, і їх родини. Що людей катують тільки за те, що вони боронили Україну, на своїй території.
Борімося разом за їх визволення, нагадуємо щодня про тих, хто боровся за нас!
Ми чекаємо на їх повернення з полону!
Україна чекає своїх Героїв додому!
Ми вислухали рідних деяких із них.
– Ви уявляєте, як мені святкувати ці свята, коли в полоні мій син і чоловік? Та мені не лише немилі ці свята. Мені немиле це життя. Ну як же так? Коли їм наказали здатись у Маріуполі, були ж гарантії, що їх відпустять. Що на них будуть поширюватись міжнародні гарантії, Женевська конвенція. Але ж цього немає. Я не знаю, де мої найдорожчі. На початку року був лише один дзвінок на півхвилини. Що живі — і все…
– Я вже почула сповіді наших воїнів про те, як там сокирами, пилами відрізають нашим військовополоненим ноги. Як засуджують до 20-25 років за нібито тероризм. Але ж терористи – це ті, хто прийшов на нашу землю! І потім відправляють кудись на магадани, в якутію. І скільки там доведеться шукати наших рідних?
Виходжу щоразу на мітинги, бо хочу, щоб мої слова — таких, як я — почув весь світ, – поділилась із «33-м» мати військовополонених. Попросила не називати її прізвища, щоб не зашкодити сину і чоловікові, які в полоні.
– Доки ми чекаємо, росія часу не гає. Вона ховає наших військовополонених, особливо воїнів «Азову», по російських тюрмах. Там клепає їм якісь страшні статті. Тортурами вимагає зізнань. І коли тобі заживо відрізають пальці чи каструють, а таку тюрму вже виявили міжнародні організації на території окупованого Криму, то ти засвідчиш, що навіть маніяк на таке не піде.
А потім засилають у такі віддалені місця, що вже ніхто ніколи не знайде. І там ламають, заражають туберкульозом, Снідом, гвалтують. Знищують повільно.
Що відчуваю я, дружина такого полоненого? Жах, біль, розчарування. Ну невже не можна щоденно президенту хвилину присвячувати цій темі?! Не може наша влада – треба звертатись до світу. Он Катар же вертає викрадених українських дітей.
Можливо, в полоні мій зять. І я прийшла сюди, бо з того часу, як пройшло більше року тому – пропав безвісти, дочка втрачає глузд. Зараз її повертають хоч до якогось життя у психіатричній лікарні. Донечка дивиться в одну точку і тримає біля себе телефон. Вночі і вдень не випускає із рук – чекає дзвінка від чоловіка. Вони перед війною одружились із Павлом, встигли пожити рік. Донечка вже народилась без нього. Я її виховую. А що далі?
Нам ніхто не сказав за півтора року – де наш воїн. За півтора року! Це найстрашніша у світі невідомість. У нашій родині все чорне і всі чорні. Тому хочу, щоб ви донесли людям, які гуляють в новорічні дні і ходять по ресторанах, що відчуваємо ми.
Почуйте нас! Благаю!
Тут було чимало дружин та матерів, дітей, чиї рідні зараз в полоні чи пропали безвісти. І кожна з історій — пекельна. Ми доносимо про це правду, щоб ситий світ прокинувся. Є міжнародні гарантії, вони мають діяти, а не про них говорити.
Тетяна Квасюк
