Згадаймо ту рокову ніч, день? Але щоб згадати, їх треба забути! А вони ж в очах – як випалене тавро!

Я вважаю, що ми всі, українці, в ту ніч померли… а хто згадує власну смерть?

Наші серця розбили на скалки і досі ми їх так і не зібрали докупи. Але чуєм кожну, коли ниє болем чи жевріє надією…

Ми намагаємось, ми прагнемо, ми збираємо сили, кріпимо волю, шукаємо надію…І борсаємось, борсаємось, борсаємось як цуценята! Яких безжальна істота вирішила позбавити шансу на життя.

А ми живемо! Бо борсаємось!

До війни звикнути не можна! Ніколи!

Страшнішого за війну нічого у світі не буває! Ніхто і ніколи із нас не хоче повернутись туди – в ту страшну ніч!

Вона завдала кожному стільки болю… і описати його сповна – марна справа! Бо він бездонний і безмірний!

А ось злість можна! Бо ми гартували її в мартенах душ, щоб вижити і довести, що ми були, є і будемо! Собі і світу!

Брати і сестри! Я тут, в Україні, серцем вибраній землі, як і ви, засинаю і просинаюсь з тими ж думками і часом відчаєм! Мене болить так як і вас і часом накриває зневіра!

Але формула перемоги дуже проста – це 90 відсотків віри!

Згадаймо, як ми вірили в себе, коли не вірив ніхто! Як гуртувались і єднались!

І ця віра, надія і любов врятувала нас тоді! Врятує і тепер!
Ворог переможе, коли ми перестанемо вірити в себе!

Перенісши в 24-ри (рокове число) і клінічну смерть, я відчуваю часом особливі посили.

Ось і не задовго до війни судилось побувати в Єрусалимі.

Знаєте куди мене повело? В Гефсиманські сади. Я стояла на місці, де востаннє молився з апостолами Ісус, і наче на собі відчула той страшний поцілунок іуди. Так він вказував, хто саме Христос і кого треба знищити…

Я так розридалась там… сильна наче жінка, а ридала як мала дитина. Кожна моя клітина відчула всю ту глибину – як це ось так підло зраджують… Тепер я розумію, що то був за знак.

Адже і для Нього це був лише початок зрад – проти були всі – фарисеї, суди, гігантське військо… і Пілат поспішив вмити руки.

Хіба ми щоденно не відчуваємо, що, попри зусилля одних, вмивають руки інші?

Нам так як і йому зараз 33-й пішов. І ми разом з тобою, Україно, йдемо цю нашу Деларосу.

Але де нині ті хто зрадив, хто вмив руки та відвернувся? Канули! Вознісся Він!

Правда переможе! Бо вона перемагає завжди! Рашистський фашизм уже навічно увійде в історію! Як би вони не брехали.

І ця самовпевнена ботексна морда цієї ущербної Молі не буде там мати титул імператора, а лише найогиднішого терориста світу! Ми це показали!

Саме найогиднішого! А не найвеличнішого, як того хотів він!

Знаєте, що я вириваю з тієї ночі? Цю картинку з його самовпевненою харею. І хоча не курю, але уявляю, як беру окурки і тушу їх до зашквару в цю морду!

В цього сволочного недоімператора!
В цю тифозну вош! В це ущербне чмо!
Фу! Здається я захопилась…

А у нього не вічне царствованіє попереду, як думає, а велика калюжа із власної сечі… і ніхто навіть памперса не подасть.
Не вірите? Побачите!

Тетяна Редько