Вона пішла тією дорогою, якою тисячі разів виходила на роботу, якою вела мене в перший клас.

Дорога, вулиця, подвір’я все ніби ще пам’ятає її сліди. А вже та дорога для неї стала в один кінець. Ми з тобою, мамо, встигли попрощатися. Дякую тобі за життя. Вибач, якщо колись був неуважним під тією черешнею, яка здалеку виглядала мене додому.

Прошу у Господа для тебе Царства Небесного. Тобі було дуже боляче, але ми були поряд і, як могли, розділяли твій біль.

А сьогодні, мамо, тисячі українських жінок хоронять своїх синів, дочок та онуків. Сьогодні чорна печаль повзе нашими вулицями та стежками. Може, Господь вберіг тебе від такого страшного болю: не попрощатися, поплакати над домовиною з кісточками вісімнадцяти синочків, які збирали по всьому полю…

Я від твого імені, мамо, низенько вклоняюся кожній українській матусі, яка так само виносила під серцем свій найдорожчий скарб. Навчила любити людей, свою землю. Виглядала з мандрів коло воріт. Чекала невістку, чи зятя, онуків. Але не дочекалась…

Напевно, немає на землі сильнішої та самовідданішої матері, як українська. Нехай же воздасться кожній із них за пролиті сльози, ранню сивину і смуток страшної несправедливості – хоронити своїх дітей-героїв. Ми в неоплатному боргу перед вами, дорогі наші матусі.

Шанобливо,
Анатолій Жучинський,
головний редактор газети “33-ій Канал”