Ситуація з храмом більше скидається на виставу театру абсурду. І, на думку односельчан, головну скрипку в ній грає навіть не священник УПЦ (МП) Онищенко, а неіснуюча де-юре громада прихильників Московського патріархату. І вся ця історія вже тягне на кримінальне провадження щодо перешкоджання законному власнику в користуванні його ж майном.
На жаль, така ситуація склалася у багатьох українських православних парафіях. І реальним фактором, який, по суті, вже пересварив між собою людей у багатьох селах та містах, стало ігнорування вірянами УПЦ (МП) діючих земних законів і «делікатне» потурання у цьому з боку представників державних органів. Як вважають представники вороновицької громади ПЦУ, не безкорисливе.
Принаймні, таке враження може скластися у кожного, хто почне вникати в суть цього, на перший погляд локального, конфлікту. Його гостра фаза триває уже майже півтора року. І увесь цей час законний власник Вороновицького Свято-Рідво-Богородичного храму Вінницько-Барської єпархії ПЦУ не може потрапити навіть на територію церкви, не те що організувати там богослужіння.
Їх щоразу не дуже люб’язно зустрічають біля воріт віруючі московської церкви і натурально, часом за допомогою приїжджих міцних юнаків, перекривають вхід до храму. Тобто, виходить так, що квартирант, який вже давно мав звільнити помешкання, забарикадувався і не пускає туди власника приміщення.
Цитую фрагмент листа до редакції голови парафіяльної ради Вороновицького храму ПЦУ Миколи Івановича Лученка: «…Священник УПЦ Онищенко з прихильниками чинить перешкоду в володінні нашим власним майном». До свого листа чоловік додав витяг з Державного реєстру речових прав, сформований 26.09.2023 року, та виписку з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
У цих обох документах недвозначно, чорним по білому зазначається, що культова споруда площею 564, 6 кв. м, та прилегла до неї ділянка, розташовані на вулиці Козацький шлях, 79, у селищі Вороновиця Вінницького району Вінницької області, належить релігійній громаді Свято-Різдво-Богородичного храму Вінницько-Барської єпархії Православної Церкви України.
Зрозуміло, що отримати ці документи громада змогла лише на підставі загальних зборів парафіян, де більшість проголосувала за українську, а не московську юрисдикцію.
Здавалось би, цього вже достатньо, щоби правоохоронці допомогли прихильникам ворожої церкви в законний спосіб залишити чуже приміщення. Тим більше, що на рівні всіх державних органів визнано, що московська церква є пособником ФСБ і благословляє російських окупантів на вбивство українців. Але при кожній спробі мирно зайти в належне їй приміщення громада ПЦУ наражається на дієву перешкоду і чує від поліції пораду звернутися до суду.
- Керівництво нашої єпархії рекомендує нам уникати якихось агресивних дій під час спроби зайти в храм. Радить діяти в законний спосіб. Я це підтримую. Але виходить якесь замкнуте коло. На суд Онищенко привозить експресивну групу підтримки з числа своїх прихильників. Чесно сказати, я не розумію цих людей, хоча ми живемо в одній країні.
Вони не пускають до храму, щоб, як годиться, відспівати полеглого на фронті воїна, свого сусіда, чи далекого родича, односельчанина. Вони щодня стають свідками сотень смертей українських християн від російських ракет. Вони бачать, як благословенні Кірілом російські війська знищують в Україні церкви... і у них це не викликає огиду до такого «особливого «московського православ’я». Вони заради нього готові пересваритися та побитися зі своїми сусідами.
А батюшку Олександра Они-щенка я як колишній військовий добре розумію. На мою думку, він виконує вказівки свого фсбешного куратора - максимально розхитувати українське суспільство зсередини, щоб цим скористалися окупанти, — каже Микола Лученко.
– Ну, хіба не нікчемні заяви Онищенка в суді, що він нічого не знає, хто зачиняє храм перед законними власниками і не пускає їх на богослужіння? Батюшка, як він себе називає, стверджує, що він тут взагалі ні до чого. Один раз каже, що очолює релігійну громаду, інший раз каже, що він до керівництва не має жодного стосунку. Мовляв, я один із віруючих, просто маю релігійний сан.
При цьому визнає, що його релігійна громада, яка утримує храм, офіційно не зареєстрована. Що його «хтось» запрошує на богослужіння. І цей інкогніто вивішує таке запрошення на церкві. І якимось чином воно доходить до священника, і якимось чином тоді відкривається храм...
Також не зовсім логічно звучить аргумент настоятеля храму, що саме віряни УПЦ (МП) увесь час утримували храм своїм коштом. А хіба інші православні віруючі нашого селища не жертвували на церкву? В селищі Вороновиця постійно проживає більше 3000 людей. Це їхнім коштом відбудовувався храм. Чого варті фінансові вливання у відбудову церкви підприємців селища В.Б. Стецького, О.В. Юрченка та інших. Хіба не за ці ж кошти парафіян вами, пане Олександре, збудовано у Вороновиці і ваш власний маєток у два поверхи?
А тепер ще один момент, на мій погляд, — найцікавіший: священник півтора року «не знає», у кого знаходиться ключ від храму. Так, ніби він сам перед ним відкривається для богослужіння. І, звісно ж, мене обурює те відверте лукавство, з яким «служитель» Господа розповідає у суді, що він жодним чином не перешкоджав прихильникам ПЦУ проводити богослужіння у церкві. Хоча є десятки свідків зворотного. А на запитання, чи згодні впустити зараз, звертається до своїх активістів і вони дружно кричать: «Ні!»
І хто ж відповідальний за цей виклик перед земляками? Релігійної громади фактично немає, батюшка - ніби взагалі випадкова людина, але осередок можливої агресії якось опосередковано узаконюється офіційно. Мовляв, були в суді і сказали там, що не пустимо. Так не повинно бути в правовій державі.
На жаль, у цих зрежисованих священником судових засіданнях парафіяни ще раз демонструють, що стали заручниками проросійських «ждунів», для яких увесь світ крутиться навколо нещирої людини, яка їх просто використовує, — продовжує голова парафіяльної ради Лученко.
Микола Іванович свідомий того, що суди через якісь підкилимні дії промосковського батюшки будуть максимально затягуватися. На його думку, таку вказівку отримали всі священники УПЦ МП від своїх щедрих на гроші московських очільників. Але як би хто не намагався перекласти за це всю відповідальність саме на священнослужителів з когорти Кіріла, кожна спроба потурання МП — це солідарні дії і пастиря, і отари.
Втім, за будь-яких варіантів, справедливість все одно візьме гору. Ми живемо в Україні, наші діти гинуть за незалежну Україну. За повноцінну європейську справедливу державу без жодних ідеологічних впливів на наших громадян з боку представників 5 колони, зокрема в рясах священників. І прийде час, коли багатьом буде соромно перед своїми онуками за безросудливу підтримку ворожої пропаганди.
Анатолій Жучинський
