Про родину Гончарових у Гайсині, кого не запитаєш, добре знають. За радянських часів голова сімейства Василь, офіцер військ Протиповітряної оборони, служив в Україні. Після розвалу СРСР із родиною облаштувалися у Вінницькій області. Виховували єдиного сина – Івана. Тут він закінчив місцеве медучилище, а потім довгий час працював рентгенлаборантом у районній лікарні. А ще ніколи не приховував антиукраїнських поглядів, підтримував політику Віктора Януковича, а в кінці 2013 року разом з іншими антимайданівцями їздив у Київ.

Коли ж почалась війна й першим на ній з Вінниччини поліг Петро Коваленко з Гайсинщини, Іван Гончаров вирішив… допомагати озброєним формуванням на боці “ДНР” і “ЛНР”. Навесні 2015 року в соцмережі “Вконтакте” познайомився з Ренатом Біктагіровим – кадровим офіцером Збройних сил Російської Федерації із Самари та співробітником Головного розвідувального управління ген­шта­бу ЗС РФ. Спочатку вони переписувались, а потім обмінялись контактами. Гончаров доповідав про рух територією України військової техніки ЗСУ, вантажів із боєприпасами, про пересування підрозділів тощо. Для всіх було загадкою, звідки безробітний гайсинчанин знав те, що згодом експерти назвуть “державною таємницею”, адже ті дані розкривали оперативну побудову сил і засобів АТО, кількість особового складу та озброєння, сил та засобів, а також пункти їх зосередження. Втім, у рідному містечку знали – все тому, що батько Івана свого часу був на посаді керівника військкомату й пішов на пенсію на момент вчинення злочину. У червні 2015-го Івана Гончарова затримали. Оголосили про підозру за двома тяжкими статтями – 258-3 (сприяння діяльності терористичній організації) та 111 (державна зрада, у формі шпигунства).

Справу слухали у Вінницькому міському суді й допитували також батька – Василя Гончарова. Той свого сина хвалив як чуйного та порядного. Стверджував, що не віддав його служити у ЗСУ через проблеми зі здоров’ям. А сам Іван не мав багато друзів, тому листувався у соцмережі з якоюсь дівчиною, й це начебто вона його завербувала, спрямувавши на терориста Біктагірова. Й стверджував, що спецслужби нахабно у балаклавах забрали його сина, а в Маріуполі в підвалі катували та били, стріляли біля вуха так, що Ваня перестав чути на одне вухо. А потім змусили підписати обвинувальний висновок про державну зраду.

22 вересня 2016 року колегія Вінницького міського суду визнала Івана Гончарова винним й позбавила волі на 14 років. Адвокат підготував апеляційну скаргу із проханням закрити провадження, а його підзахисного – виправдати. Поки справа майже рік слухалася в Апеляційному суді Вінницької області, стало відомо, що сепаратисти ОРДЛО внесли Івана Гончарова у списки на обмін полоненими. Він проти цього не заперечував та ще в березні 2017 року надав свою письмову згоду переїхати на тимчасово непідконтрольну українській владі територію. У грудні 2017 року чоловікові вдалося пом’якшити вердикт. Апеляційний суд Вінницької області викреслив з вироку статтю про держзраду і скоротив Гончарову тюремний термін на дев’ять років – до п’яти років і двох днів. Оскільки вирок рахувався як день за два згідно із «законом Савченко», наш земляк вийшов на волю в ході обміну полоненими між Україною і “ДНР”. Опинившись на волі, він відмовився переходити на бік окупантів й незабаром відправився до родичів в Бєлгородську область, що у Росії. Й не соромився роздавати інтерв’ю прокремлівським ЗМІ.

– Я брав участь в Антимайдані добровільно. Я був абсолютним противником того, що відбувалося на Майдані, і прекрасно розумів, до яких наслідків може призвести по­діб­на зміна влади. Потім знайомі пропонували за дуже пристойні гроші брати участь у виборчій кампанії Порошенка. Я відразу відмовився саме з політичних причин. З початком бойових дій в Донбасі мої симпатії виявилися на боці самопроголошених республік. Незважаючи на явний інтерес українських силових структур до моєї персони, вирішив допомагати “ДНР”. Сам знайшов в Інтернеті контакти учасників ополчення Донбасу і передавав їм інформацію про ротацію українських збройних сил у так званій зоні АТО. Але невдовзі мене арештували й лиш потім звільнили. Коли ми їхали на обмін, за документами я вже був формально вільний. Я запитав у супроводжуючих, що буде по закону, якщо я поїду в Росію через “ДНР”. Мені відповіли, що на мене заведуть справу за незаконний перетин кордону. Я з самого початку вирішив, що після звільнення поїду в Росію. Але з урахуванням того, що мій термін на Україні був відбутий, я вирішив спочатку відвідати батьків. Саме тому повернувся на автобусі на підконтрольну Києву територію. Побув у Гайсині два місяці й вирушив до рідні у Росію. Зупинився в селі Заяче Корочанського району. Почав збирати документи для отримання російського паспорта.

Два тижні тому у відділенні з питань міграції відділу МВС РФ в місті Короче Бєлгородської області відбулася церемонія вручення російського паспорта 39-річному учаснику вінницького «антимайдану» Івану Гончарову.

– Я дуже щасливий, що став громадянином Росії! – заявив він. – Відчуваю, звичайно, величезне полегшення. Просто камінь з плечей впав, по-іншому не сказати.

У рідному Гайсині таким розвитком подій не здивовані.

– Ще під час проживання на Вінниччині Іван підтримував тісні контакти з місцевим кри­мі­налітетом, половині жителів міста до сьогодні винен гроші. Коротше, непотріб. Батько його народився десь на території теперішньої РФ, там багато рідні. Зараз тато військовий пенсіонер, за нашою інформацією, пос­тійно виїздить до країни-агресора.

Що цікаво, у самій країні-агресорі теж не раді Івану. «Гончаров – кримінальний злочинець. Видача йому громадянства Росії суперечить міграційним нормам і правилам РФ», -пишуть у коментарях до його інтерв’ю. Як бачимо, зрадників ніхто не любить, й хтозна, чи не «віддячать» чоловіку за вірність такими ж методами, як це днями зробили з Цемахом…

Валентина Лісова