Від редакції. У минулих номерах, ще до початку війни, ми писали про те, що наша читачка Олена прочитала в «33-му» про хлопчика, покинутого матір’ю у пологовому будинку, і вирішили з чоловіком його всиновити. Цю інформацію нам надав Валерій Щербань, заступник головного лікаря Вінницької ЦРКЛ.

Ми тоді повідомляли про щасливе закінчення цієї історії — попри різні перепони Серафимчика таки взяла під опіку ця родина. За цей час названі батьки вже двічі рятували життя немовляті. У хлопчика виявилась важка хвороба…

І ось яку новину повідомив редакції автор тієї публікації.

За цей час мати-одиночка вже встигла народити сьому дитину, доньку Андріану. Її вона так само залишила в лікарні, як і шестеро попередніх. Одна дитина загинула при народженні. Отож Олена з чоловіком були готові всиновити і Андріану. Бо ж краще жити братику Серафиму і сестричці в одній родині. І на цьому наполягає закон. А ось що з цього вийшло – ділиться автор попередньої публікації.

– Пізній дзвінок Оленки декілька днів тому вразив мене. Голос цієї молодої матері зривався на ридання.

– Що трапилося?

– Мені сказали в нашій район­ній соціальній служ­бі, що якщо не відмовлюся від своєї затії удочерити ще й Андріану, то в нас заберуть і Серафимчика, її рідного братика. А тоді мене покине мій чоловік, якщо ми заберемо її у нашу сім’ю, від мене відмовиться моя старша донечка Василинка… І що я буду тоді робити — сама з двома малолітніми інвалідами на руках?! Уявляєте? І це в службі з захисту дітей!

– Та й нам стільки проблем тут вже ти наробила раніше, що до нас з області перевірка служби має приїхати. А за цю дівчинку забудь, — на неї є інші клієнти, – додала одна із провідних спеціалістів місцевого органу опіки. А в поновленні документів на чергу усиновлення чи опікунства (перебуваємо на обліку 4 роки — авт.) мені відмовили, бо не знали, як сказали, як це вкотре його видавати? Адже у 2021 році ми вже отримали дитину під опіку…

Мені потрібна була пауза, щоб усвідомити почуте, дещо вияснити, аби змогти допомогти цій родині. Зателефонував батькам Олени, а в них багатодітна родина, взяли ще чоти­рьох племінників після смерті їхньої матері на виховання. Тому і доньці показали приклад, що треба допомагати сиротам… Його відповідь була однозначна: ми всі чекаємо на Андріану. І це рішення нашої родини.

Для читачів газети повідомлю, що саме «33-й канал» допоміг позаминулого року Серафимчику, якого 10 вересня 2021 року народила в одному з пологових будинків Вінниці і написала відмову від батьківських прав його мати-одиночка, знайти свою сім’ю. Двічі тоді газета ставала своєрідним громадським консиліумом, коли новонароджений хлопчик через бюрократичні перепони три місяці був вимушений жити у лікарні.

– Хто така Андріанка? – запитав її, на що Оленка відповіла, що вона рідна сестричка Серафимчика. Їхня мати народила її 12 грудня 2022 року в іншому пологовому будинку міста, куди її без попереднього медичного спостереження та обліку «швидка» привезла прямо на пологи. Не зраджуючи своїх поглядів на «материнство» — відмовилася одразу після народження доньки, лише давши їй ім’я.

— За кілька днів потому новонароджену перевели в дитяче відділення однієї з лікарень міста, де вона донедавна жила. Ми, як дізналися про народження Андріани, вже через два тижні були в неї в лікарні. Лікарі нас там добре зустріли, зраділи навіть, що в Андріани буде родина і її заберуть в сім’ю, щоб жила з рідним братиком. Лікар Олена Михайлівна, привітна, розповіла про її стан здоров’я…

Однак нам повідомили, що вирішувати долю дитини та її влаштування в сім’ю мають со­ціальні служби. Ми і там були не раз, говорили, що в нас у сім’ї її рідний брат Серафимчик (як підтвердження родинних зав’язків, надали їм свідоцтво про народження), подали свої документи щодо влаштування Андріани в нашу сім’ю (опі­ка, усиновлення, як вирішать), писали заяву, електронний варіант якої направляли в службу у справах дітей.

Та згодом нам повідомили, що це питання має вирішувати орган опіки та піклування одного з приміських районів за місцем проживання його матері. Назвали нам Літинську ТГ. Ми відразу ж зателефонували до очільника служби у справах дітей. На що я отримала підтвердження, що дитина перебуває у них на обліку та ще не має відповідного статусу.

Ми хотіли приїхати, навіть наполягали, однак Оксана Леонідівна запевнила, що не потрібно їхати зараз, вона все підготує та повідомить. Та й вона у відпустці, а без неї ніхто ніяких рішень не ухвалює. Повірили… Щоправда, керівник служби у справах дітей сказала, що в них є своя черга на усиновлення. А те, що в нас Серафим виховується в сім’ї, рідний братик дівчинки, нічого не значить. І тут родинні зв’язки не важливі, так вона повідомила. І що тепер нам робити? Не знаємо. Мій чоловік Василь нині на південному напрямку працює далекобійником, виконує важливі доручення держави. А моїх троє братів на Сході воюють.

Виходить, і захистити від бюрократичних під­ніжок нікому?

На ранок Оленка вже була в службі у справах дітей за міс­цем свого проживання та написала заяву щодо надання їй документів для влаштування у сім’ю дитини. Зареєструвавши її, отримала відпо­відний пакет документів. А вже наступного дня зранку приїхала разом з Катрусею, своєю братовою, за кермом та бойовим побратимом свого брата Іваном Івановичем. Якраз був він у від­пустці вдома. І ми разом вже о 10 годині зайшли до приймальної голови селищної ради.

Попередньо, за день до приїзду, домовилися з ним про зустріч з членами родини Андріани та проблемою, яку вважали, що тільки йому під силу вирішити. Знали, що він вже котрий термін отримував довіру у громадян, мав авторитет людини слова. Сказав, що не володіє інформацією, але з’ясує все і при зустрічі постарається допомогти. На жаль, його на місці не було. Секретар повідомила, що від’їхав у справах, і порадила звернутися до заступника чи начальника служби у справах дітей.

Ми сиділи в холі на другому поверсі селищної ради навпроти приймальної голови. Відвідувачів у цей час не було. Проходили лише працівники селищної ради, які чемно віталися і не без цікавості дивилися на нас. Іван Іванович був у військовій формі, з бойовою нагородою. Двічі повз нас пройшла Оксана Леонідівна, начальник служби у справах дітей, але була заклопотана іншими справами…

Пішли до заступника, Віталія Борисовича. Представився, що і журналіст, і маю відношення до Національної спілки журналістів України, досвід роботи у сфері охорони материнства і дитинства, був помічником 3-х депутатів Верховної Ради, всі пояснили, «яким боком» хто тут є кожен з нас, сказали, що дитина ця під громадським контролем. Попросили, щоб передав голові селищної ради прохання родини Василя та Оленки розглянути таки залишену в приймальні заяву щодо влаштування Андріани в їхню сім’ю, де її старший братик, якому незабаром 2 роки родина святкуватиме.

Серафимчику навіть порадили купили поні, він не натішиться ним, важка хвороба відступила… Оленка успішно справляється і за лікаря, і за медичних сестер, от лише їй ніхто не дав відповіді…

І вона не може зрозуміти: невже лікарня не повідомила орган опіки, що у дівчинки є родина, яка заявила, що хоче її забрати у сім’ю? Що в Серафимчика, окрім Андріанки, є ще п’ять братиків і сестричок (Сашко і Єва, Михайло, Наталя…), які в різних районах і сім’ях, але однієї області, а їхня біологічна мама там, де і була?! Чому відповідальні посадові особи не пояснили батькам, що рідні брати і сестри не можуть бути роз’єднані під час їхнього влаштування у сім’ї, згідно з пунктом 36 постанови КМУ від 24.09.2008 №866 «Питання діяльності органів опіки та піклування, пов’язані із захистом прав дитини»? Чому не дотримуються норми законів у сфері захисту дітей, зокрема стосовно внесених змін на період надзвичайного або воєнного стану (постанова КМУ від 22.03.2022 №349) та Конвенція ООН про права дитини, згідно з якою кожна дитина має виховуватися в сім’ї з моменту народження, а не в лікарнях та «сиротинцях»? Чому не проявили елементарної людяності при зверненні родини Оленки? Де беруться такі «спеціалісти, вершителі долі»?

Віталій Борисович, уважно вислухавши, запропонував запросити начальника служби у справах дітей, бо вона, мовляв, більше в темі. Запевнив, що розберуться. Однак попередив, що в цій історії, «як би вона не закінчилася, буде одна сторона, не задоволена рішенням». Він вийшов з кабінету запросити Оксану Леонідівну, за кілька хвилин повернувшись, повідомив, що вона від’їхала у справах… Хоча бачила, що ми тут…

А тим часом сім’я Оленки, Василя, Серафимчика та вся їхня родина надіється, що незабаром Андріанку передадуть в їхню сім’ю і Серафимчик зможе покатати її на поні. І все буде Україна! Де ЗСУ здобудуть Перемогу, а в Україні запанує справедливість!

Родина чекає справедливого рішення. Редакція «33-го» бере це питання під особистий контроль.

Михайло Кленовий,
член НСЖУ